Вирішила написати сьогоднішній пост на рідній, українській мові. Як не крути, а розмовляю я саме українською. Російська мова завжди давалася мені легше в письмі, ніж у розмові, так вже вийшло. І коли я розмовляю в Скайпі з Камі, приходиться пристосовуватися і розмовляти російською. Зі сторони це, мабуть, виглядає не дужеL
Ситуація в країні стає дедалі гіршою. Ціни ростуть, робочих міст не вистачає – постійні скорочення в державних установах. Загроза внутрішньої боротьби становиться ближче… Хоч скрізь і стоять блокпости та барикади – але область знесилена. Вся бойова сила пішла на Донецьку та Луганську області, у нас майже нічого не лишилося. Ми сильні духом – але цього дуже мало.
Не знаємо чого очікувати від завтрашнього дня, адже загроза бути втягнутими у політичні розрухи, становиться все ближчою та ближчою.
Ніхто не міг навіть і подумати рік назад, що в нашій Україні буде справжня, раніше описана лиш в підручниках історії, війна. Що смерть безжалісно забиратиме в свої обійми ні в чому не повинний народ.
В моєму місті скрізь висять жовто-блакитні прапори. Діти та дорослі вдягнені в українські вишиванки, прикрасивши себе українською символікою (шарфи кольору прапора, вінки, браслети, сережки, манікюр, футболки, сумки та ін..). На жаль, люди дуже пізно згадали про те, що Батьківщину потрібно любити… Лише занедбав себе та свій рідний край, довівши до розрухи країну, ми згадали про те, що все це потрібно було берегти.
Мирного неба нам над головою, терпіння та наснаги!